Як зупинити політ Стріли Арімана, або Тернистий шлях побудови правової держави

Чи дійсно можна бачити в діях нової влади ознаки такої собі демократичної диктатури?

Вадим Хабібуллін розповів, про що саме йдеться у інтерв’ю Олексія Фазекоша: «ГОЛОВНА ТЕЗА ТА ГОЛОВНИЙ ВИСНОВОК
СТАТТІ МЕТРА ОЛЕКСІЯ #ФАЗЕКОШ:
«…у Президента #Зе, і у парламенту має бути чітке усвідомлення того, що чинна модель адвокатури є найбільш виваженою та досконалою, не потребує революційних змін, а лише окремих, точкових перетворень. Більше того, перетворень, які не послаблять, а навпаки – посилять роль адвокатури в українському суспільстві, тому що існування Демократичної держави та Правової держави у їх первісно-суспільному значенні є неможливим без існування незалежного правозахисного інституту яким і є адвокатура»«

«Стріла Арімана»…Так ми умовно називаємо тенденцію погано влаштованого суспільства з морально важкою ноосферою примножувати зло і горе. Кожна ідея в такому суспільстві, хоча б зовні гуманна, обертається лихом для окремих людей, цілих груп і всього людства.

 Іван Єфремов. “Час Бика”

Колись давно, в своїй культовій праці «Час Бика», забороненій в СРСР, неперевершений Іван Єфремов визначив так званий Закон Стріли Арімана, за яким обов’язковим сателітом кожної дії на шляху добра є загроза спотворення цього шляху, більше того – можливе навіть досягнення в кінці цього шляху абсолютно інших цілей, аніж тих, які планувались на початку.

Іншими словами Закон Стріли Арімана наочно показує, що не можна знайти щось однозначно добре чи погане. Наприклад, рабство було причиною жахливих страждань, але воно ж дало можливість появи високої античної культури. Це зараз звучить як знущання: «Кожна вільна людина повинна мати не менше трьох рабів», але саме рабство тисячі років тому позбавило нехай незначну частину людей від необхідності піклуватись про хліб насущний і дозволило їм думати про більш абстрактні матерії. Ті самі матерії, що в майбутньому стали основою багатьох культур, в свою чергу, позбавлених кошмару рабства.

Така діалектика буття.

Будь-яке діяння, що веде до сходження нагору, вимагає, перш за все, енергії. На кожну реформу в будь-якій сфері йдуть дорогоцінні ресурси, йде праця людей, нарешті. Але і це ще не все. Кожна нова зміна призводить до руйнування старої системи. І чим сильніші зміни, тим більше руйнування воно несе. Але ж все, що було створено до сих пір, також побудовано на крові і поті попередніх поколінь.

Зараз усі знову говорять про те, що Україна стоїть на шляху революційних змін та перетворень. І хочеться щиро сподіватись, що новий Президент і новий Парламент дійсно бажають настання позитивних змін в державі, чим істотно відрізнятимуться від ретроградно-совкових методів і намагань попередньої влади.  Проте не слід забувати, що визначальним фактором успіху кожної революції виступає саме ступінь розуміння існуючих суспільних процесів, не кажучи вже про скільки-небудь науковий метод. Без цього кожна зміна в суспільстві, кожна нова реформа перетвориться на гру в рулетку, з марною надією, що «ось в цей раз все зробимо правильно». Але, як відомо, при азартних іграх у виграші залишається лише казино …

Як не дивно, в тій самій революції 1917 року перемогу здобула саме та сила, яка спиралася на більш-менш наукову теорію, яка мала нехай неповне, але все ж хоч якесь розуміння реальної ситуації. Так, ступінь науковості марксизму не слід перебільшувати, так само як не слід перебільшувати ступінь володіння цією теорією самими більшовиками. Але навіть та незначна «ступінь розуміння», що була в мізках цих людей, виявилася достатньою, щоб зуміти зупинити країну на порозі загибелі. Більш того, саме це розуміння дозволило більшовикам уникнути абсолютно фатальних помилок, які практично неминуче вони повинні були зробити в подальшому. Але не зробили. Хтось з них все ж таки зумів збити політ Стріли Арімана.

Але усе в цьому житті розвивається по спіралі. Так, сто років тому між Леніним та Каутським точились серйозні суперечки з приводу того, а що є більш перспективним – диктатура чи демократія?  Каутський, звісно ж, надавав перевагу демократії, а саме буржуазній демократії, постулюючи її як альтернативу соціалістичним перетворенням. Ленін же з Троцьким проголошували диктатуру напротивагу демократії, що означало диктатуру невеличкої групки людей, тобто цілковито за буржуазним взірцем. Зараз очевидно, що це протистояння було досить штучним, бо йшлося про два протилежних полюси, що були рівновіддаленими від справжньої соціалістичної політики. В разі якщо пролетаріат, захопивши владу, вчиняв би за «доброю порадою» Каутського, то він так ніколи й не взявся за соціалістичні перетворення під приводом «нeдозрілості країни» та задовольняючись лише демократією. Натомість за Леніним соціалістичні перетворення мають слідувати одразу ж – найенергічнішим, найпослідовнішим та безкомпромісним чином. І в такому випадку диктатура є необхідною, – але ж диктатура народних мас, а не диктатура партії, або кліки більшовиків як це відбулось в СРСР! В цьому історичному екскурсі дуже вже напрошуються порівняння з «реформаторськими» ідеями «попередників» і абсолютним «покажемо їм всім» нової влади.

Що ми бачимо сьогодні? Зараз в Україні, як і сто років тому, просто надзвичайно велика концентрація влади однієї політичної сили.  А значить Стрілу Арімана вже запущено. Вперше на політичному просторі незалежної України з’явився термін «монокоаліція», що означає просту річ – більшість в парламенті належить одній політичній силі, а отже й проведення усіх законодавчих перетворень – лише справа часу та внутрішньопартійної комунікації (здається, саме її й «відточували» в Трускавці, бо навчити «депутатству» за 7 днів не можливо апріорі). Більшість у парламенті означає не тільки концентрацію влади в законодавчому органі, але й у виконавчій гілці влади, бо призначення усіх міністрів без винятку буде проводитись без консультацій з іншими політсилами. Врешті-решт, не залишиться без уваги й судова гілка влади та правоохоронна система в цілому, про актуальні зміни в цій царині неодноразово казав Президент України Володимир Зеленський, і його довірені особи, й вже нові народні обранці. Саме на політико-правових аспектах дій нової влади й зупинився більш детально наш співрозмовник – адвокат, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош.

– Олексію Андрійовичу, то яка ваша думка, чи дійсно можна бачити в діях нової влади ознаки такої собі демократичної диктатури? І в яку ціль влучить Стріла Арімана, якщо її, звичайно, вже запущено…

 – Моє захоплення фантастикою є невипадковим, бо саме цей жанр літератури дає найбільше інструментів для моделювання і аналізу будь-яких поведінкових моделей в будь-якому суспільстві. Тож, оскільки ви вже згадали про Стрілу Арімана, то вона, й справді, вже запущена, оскільки в новій владі тільки й розмов про радикальні перетворення в країні. Не можна сказати, добре це чи погано, бо саме прагнення до перетворень в українському суспільстві можна тільки вітати. Те, наскільки люди хочуть змін, – підтверджують і результати виборів. Я також підтримував обрання Президентом Володимира Зеленського, тому що як правник бачив дуже багато недолугих спроб псевдореформування. Жодна реформа – медична, освітня, децентралізації – не була доведена до кінця, а судова система, органи прокуратури та поліції фактично розвалені. Шлях «одержавлення» адвокатури, який був придуманий в кабінеті колишнього заступника АП Олексія Філатова, взагалі мав підвести риску під будь-якою можливістю існування в Україні правової держави. Цього не сталось, але й «по-старому» також нічого не залишиться. Нові зміни, й новий політ Стріли Арімана є неминучими. Проте зараз важливо – куди влучить ця Стріла? І хто, а головне – якими засобами та інструментами будуть направляти її політ «на шляху нових, добрих реформ»? Насправді, такий інструмент – лише один, і називається він політичний режим країни.

От ви розмірковуєте, а чи не містить «новий» режим ознак диктатури? А я відповім, що якщо вже й називати теперішній політичний режим в Україні диктатурою, то ви дуже правильно дали визначення цій диктатурі – демократична, бо в звичайному сенсі (з точки зору політології) нова влада такою не є. Тут немає класичних проявів авторитаризму, тоталітаризму, фашизму тощо. Але вочевидь ми споглядаємо появу нових і дуже потужних інструментів майже моментального донесення основних ідей представників влади до будь-яких інституцій чи соціальних прошарків. Це стане остаточно зрозуміло, якщо згадати ще й про той факт, що наразі йде повне оновлення Конституційного Суду, органу, який є останньою перепоною на шляху революційних перетворень в державі. Додаючи до цього ще й можливість дочасних виборів на місцевому рівні, які вже анонсують на осінь цього року, то казати про певну диктатуру все ж можна, але виключно у дослівному перекладі з латини – «необмежена влада». З одним уточненням, обмеження матимуть перш за все зовнішньо політичні фактори та геополітичні. І ще один момент – наразі до влади прийшли дуже багато так званих активістів, то ж можна сподіватись, що й внутрішній контроль – обмеження від громадськості – також буде присутнім. Тому демократична диктатура – й справді дуже влучне визначення того, що зараз відбувається.

Чому так сталось? На мою думку, події останніх десятиріч XX ст. серйозно змінили зміст політичного представництва, яке є засадовим для сучасної демократичної правової держави. Нинішня криза політичного представництва є результатом того, що раціональна модель політичної організації втратила свою ідеологічну значущість. І тому на виборах люди не обирали жодну ідеологію, а голосували виключно «проти», при цьому ставлячи позначку  навпроти кожного прізвища, що містило кодове слово «Слуга народу».

– Ви хочете сказати, що ідея політичного представництва нині мертва?

– Не зовсім так, інакше до парламенту не обрали б нікого іншого, окрім «слуг народу». Але, якщо звернутися до історії ідеології представництва, то засадовою можна вважати книгу Гоббса “Левіафан”. В історії політичної думки Гоббс відомий як прихильник необмеженої державної влади, що придушує свободу окремої особистості. У нього на батьківщині, в Англії, ідеї Гоббса майже одностайно не були сприйняті. Його політичні погляди не поділяли, хоча й з різних причин, ні в оточенні Стюартів, ні у стінах англійського парламенту. Репутації ревного монархіста він набув на континенті, і головним чином тому, що у Франції “Левіафан” став яскравим символом абсолютистського режиму. Але, як не дивно, сам Гоббс ототожнював державу з організмом, який об’єднує та репрезентує інтереси всіх членів суспільства. Зміст “Левіафана” не можна зводити до ідеї держави-жандарма. Це суперечить філософії Гоббса, який заявляв, що держава є продовженням та втіленням здорового людського глузду, який не бажає гинути задля тимчасової вигоди окремих осіб. Одночасне визнання Гоббсом абсолютного суверенітету держави та невідчужуваних прав людини не є суперечністю з тієї причини, що ці принципи підлягають реалізації у різних сферах суспільного життя. Іншими словами, державний суверенітет у Гоббса є всемогутнім, але тільки у своїй власній сфері, за межами якої людина зберігає свої індивідуальні права та свободи, якщо не зазіхає на права та свободи інших. Таким чином, у суверені-представникові, яким можуть бути окрема людина (наприклад, президент) або асамблея (наприклад, парламент), люди, згідно з Гоббсом, водночас присутні, оскільки створюють його своїми спільними зусиллями, та відсутні, оскільки суверен-представник заміщує їх. Звичайно, це не означає, що всі люди безпосередньо братимуть участь в управлінні державою. Суверен, згідно з Гоббсом, має цілковиту незалежність у прийнятті рішень, але не у своєму існуванні як суверена, статусом якого його наділив народ. У трактаті “Про громадянина” англійський мислитель прямо говорить: “Королем я називаю народ”. Здається, зайве нагадувати, кого саме називав усіх президентами В.Зеленський у своїй інавгураційній промові. Тому питання слід поставити інакше – чи правильно буде використана оця ідеологія нового диктату демократії.

В мене є декілька товаришів-адвокатів, які надають багато значення різним історичним паралелям та знакам долі. І в цьому сенсі я просто не можу не відреагувати на історичну паралель щодо «слуги народу». Справа в тому, що вираз “депутат – слуга народу” став популярним “мемом” часів СРСР з легкої руки Йосипа Сталіна. У далекому 1937 році, коли сталінська репресивна машина досягла апогею в своїй діяльності, в СРСР проходили вибори депутатів Верховної ради СРСР за новою “сталінською Конституцією”, прийнятою напередодні. Вождь трудящих мас, зрозуміло, також був особисто висунутий вдячними за щасливе життя громадянами кандидатом в депутати по виборчому округу Сталінського району Москви. З нагоди такої урочистої події Йосип Віссаріонович виступив з промовою на виборчих зборах, де крім іншого сказав: “Депутат повинен знати, що він слуга народу, його посланець у Верховну Раду”. При цьому він уточнив, що в найбільш справедливій в світі державі СРСР народ має право того “слугу”, що недостатньо добре прислуговує своєму гегемонові, “прокатати на вороних”, тобто відкликати з депутатів, вибравши замість нього більш вірного і покірного “прислужника”. Я б не згадав би про цю деталь, якби ЗМІ зараз не розказували, що одним з найперших законопроектів, який буде прийнято новим складом парламенту якраз і буде питання позбавлення депутатської недоторканості та реалізації «імперативного мандату», тобто можливості відкликати депутата за прогул чи ще щось. Не можна дати аналіз цій ініціативі без конкретного законопроекту, але історична паралель вимальовується дуже цікава, погодьтесь.

– Ряд експертів вважає, що в парламенті вже цієї осені буде прийнято не лише багато нових законів, але й перероблена Конституція. Ваша думка з цього приводу?

 – Зміни до Конституції неминучі. Це вже чітко проартикульовано з різних джерел. Вже відомо зі ЗМІ, що в команді Зеленського планують ліквідувати райради, а в області поставити префектів. Ще не вирішили, хто саме призначатиме префектів, тому що губернатори, наприклад – це президентська вертикаль, але вони подаються на розгляд Кабміну. Префекти будуть прив’язані до конкретного району та області, їх влада буде поширюватися на всю область. Це майже сто відсотків внесення змін до РОЗДІЛУ IХ та РОЗДІЛУ ХI Конституції. Вже є відомості й про значні зміни в органах прокуратури та правосуддя, а це розділ VIII. Не викличуть здивування й зміни до повноважень Кабміну, а це РОЗДІЛ VI. При цьому можна прогнозувати, що вже на першому пленарному засіданні будуть змінені чинний Регламент Верховної Ради та набуде зовсім іншого забарвлення Угода про Коаліцію депутатських фракцій. Щодо регламенту, то буде змінена Глава 16 «СТВОРЕННЯ КОМІТЕТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ», Глава 36 «ПОРЯДОК ДОСТРОКОВОГО ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ» та ряд інших. І звичайно, буде заново прописано розділ щодо  порядку створення, функціонування та припинення діяльності коаліції.

Коментуючи можливу конституційну реформу, слід пам’ятати, що процес внесення змін до Основного Закону нашої країни врегульовано нормами чинної Конституції. Якщо заплановані зміни матимуть відношення до загальних положень Конституції України, норм про вибори, референдум та порядок внесення змін до Конституції – такі зміни буде складно “протягнути”. Адже відповідний законопроект повинен бути прийнятий не менш, ніж 300 народними депутатами і повинен бути затверджений всеукраїнським референдумом. Завдання ускладнене також відсутністю спеціального закону, що регулює порядок проведення такого референдуму. У разі ж внесення інших змін до Конституції (наприклад, створення двопалатного парламенту), достатньо попереднього ухвалення законопроекту 226-ма народними депутатами. Далі він буде вважатися ухваленим, якщо за нього проголосують не менше 300 народних депутатів на наступній сесії Верховної Ради. В обох випадках потрібен також висновок Конституційного Суду України про відповідність поданих законопроектів нормам Конституції.

– З минулого вересня ви були на вістрі боротьби адвокатури за свою незалежність, протестуючи проти прийняття законопроекту №9055. Але вже очевидно, що правові «перетворення» не залишаться осторонь нової влади. Чи відомо про якісь конкретні кроки в цьому напрямі?

 – Так, є вже досить багато точок акцентованої уваги для правників. З 15 липня 2019 року набрав чинності один з перших – для нової влади – документів у цій галузі: Указ президента України №421/2019 від 21 червня 2019 року «Про Комісію з питань правової реформи», яким, зокрема ліквідовано Раду з питань судової реформи та Конституційну комісію. Менше тижня тому була презентація проекту Антикорупційної стратегії на 2019–2023, з якої видно в якому напрямі триває робота над судовою реформою. В принципі все це є досить логічним і послідовним, адже одним з напрямків своєї діяльності кандидат на посаду президента України Володимир Зеленський якраз і озвучив бажання провести свою правову реформу в разі обрання на посаду. Вочевидь, що його указ «Про Комісію з питань правової реформи» є першим кроком у цьому напрямку. Сам указ є доволі абстрактним, однак з його змісту вбачається, що президенту не подобається система правосуддя, Кримінальний і Кримінальний процесуальний кодекси, система органів правопорядку. З огляду на практику скасування указів свого попередника, у контексті «правової реформи» зазначений указ може стати дзвіночком для Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС), суддів Верховного суду, новостворених апеляційних судів, вертикалі прокуратури, ДБР та НАБУ. Є окремі «зміни» й для адвокатів.  Багато з них є дискусійними, але хочеться сподіватися, що цього разу в ході реформи правосуддя «почують кожного» і, в першу чергу, це будуть голоси суддів та адвокатів.

Так, певне занепокоєння викликають окремі промови соратників президента (а вони, як відомо, переважно колишні правники), з яких витікає, що у затягуванні розслідувань начебто винні адвокати та їхні підзахисні, а слідчі та їхні керівники (прокурори) подаються здебільшого як жертви нинішнього КПК. Мовляв, КПК у нинішній редакції та закони «Маски-шоуСтоп-1» та «Маски-шоуСтоп-2» настільки захистили права учасників досудових розслідувань, що слідчі не можуть нічого вдіяти. Тому й необхідно вносити зміни до законодавства. «Захищаючи права громадян на належне відстоювання своєї позиції в суді й під час досудового слідства, законодавець залишив дуже багато можливостей зловживати своїми правами, – наголосив під час засідання Національної ради з питань антикорупційної політики 18 липня керівник Офісу президента України Андрій Богдан. – Як колишній адвокат вважаю, що за наявності достатніх коштів для утримання захисника довести до логічного завершення кримінальне провадження практично неможливо». Але необхідне уточнення: сказано це було в контексті затягування розслідувань корупційних правопорушень. Тому логічним було б чекати законодавчих пропозицій саме по цьому питанню. Є вже інформація й про те, що змінами до КПК передбачається надати прокурорам право самостійно вирішувати питання застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Це не відповідає Конституції та суперечить КПК та закону «Про прокуратуру», адже повноваження щодо вжиття заходів забезпечення кримінального провадження віднесено до компетенції суду. Саме така форма поділу повноважень запобігає зловживанням зі сторони правоохоронних органів. Наразі клопотання готує слідчий, погоджує прокурор, а розглядає слідчий суддя. На практиці виконання ухвал про тимчасовий доступ до речей або документів не створює перешкод у проведенні досудового розслідування. Превентивною є норма, що передбачена ст. 166 КПК, яка встановлює що у разі відмови у виконанні ухвали про надання тимчасового доступу до речей та документів, суд за клопотанням сторони може прийняти ухвалу про проведення обшуку. На практиці в більшості випадків суд при розгляді такого клопотання перевіряє виконання ухвали про надання тимчасового доступу до речей та документів, що є досить вагомим аргументом під час винесення ухвали про обшук і в свою чергу – стимулом для правоохоронних органів добросовісно керуватися своїми правами. Таким чином, прийняття запропонованих змін не додасть реальних механізмів правоохоронцям у боротьбі зі злочинністю, проте створить можливість для зловживань. Викладена пропозиція була б доречна у разі створення єдиного органу досудового розслідування, який би здійснював провадження у економічних злочинах.

Серед дивних новацій Антикорупційної стратегії, які однозначно потребуватимуть доопрацювання, я б назвав й внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», зобов’язавши адвокатів подавати декларацію родинних зв’язків, а Національну асоціацію адвокатів України — створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики адвокатів, а також зміни щодо розповсюдження «люстраційних» обмежень на осіб, які бажають стати адвокатами. В цих новаціях я знову бачу необгрунтоване бажання держави «щось підрихтувати» в адвокатурі. Але я вже неодноразово наголошував, що всі зміни в адвокатурі повинні базуватися на загальновизнаних принципах, які відображують роль професії адвоката у суспільстві та цінності, властиві адвокатській професії у всьому світі.

Зокрема, в цьому аспекті нам допоможе Хартія основних принципів європейської адвокатської професії (Charter of Core Principles of the European Legal Profession) та офіційного коментаря до неї, прийняті Радою адвокатських асоціацій та правничих товариств Європи (The Council of Bars and Law Societies of Europe) 25 листопада 2006 року і які є складовою частиною Кодексу поведінки європейських адвокатів.

Хартія містить перелік з 10 принципів, спільних для всієї європейської адвокатської професії. Дотримання цих принципів, як зазначено у преамбулі Хартії, є основою права на правовий захист, яке є наріжним каменем решти основних прав у демократичному суспільстві. І те, що більше 30 адвокатських асоціацій, які репрезентують близько мільйона адвокатів, знайшли необхідним і можливим домовитись про принципи Хартії попри розмаїття національних особливостей саморегулювання адвокатури – є знаковим у декількох проекціях. Вочевидь, адвокатська етика потребує зміцнення від розхитування її основних підвалин для виживання унікальної професії у світі, де демократія зазнає нових і нових викликів. Так само очевидно, що якими б різними не були варіації портретів адвокатури різних країн, основні риси її обличчя мають лишатись незмінними, аби зберегти генетичну пам’ять й ідентичність адвоката як носія особливої місії в суспільстві. А от різні реформатори в цій царині спочатку мають вивчити світовий досвід, для початку.

Так ось, Хартії передує витяг з преамбули до Кодексу поведінки європейських адвокатів, включаючи, зокрема, твердження про те, що «Повага до професійної функції адвоката є необхідною умовою верховенства права й демократії в суспільстві». Верховенство права тісно пов’язано з демократією, як переконані в Європі: «У суспільстві, заснованому на повазі до верховенства права, адвокат виконує особливу роль. Обов’язки адвоката не починаються і не закінчуються сумлінним виконанням своїх повноважень, покладених на нього/неї відповідно до закону. Адвокат повинен служити інтересам правосуддя, але також і тих, чиї права та свободи він уповноважений відстоювати і захищати, і до обов’язків адвоката входить не лише відстоювати інтереси клієнта, але й бути радником клієнта. Повага до професійної функції адвоката є необхідною умовою верховенства права й демократії в суспільстві».

Звичайно, що всі 10 принципів Хартії в рамках цієї статті перераховувати не варто, але на 2 з них обов’язково слід зупинитись детально.

Так, першим принципом зазначено те, що головним у діяльності адвоката має бути «незалежність адвоката і свобода адвоката щодо ведення справи клієнта». І розшифровується це принцип у наступний спосіб: «Адвокат потребує свободи — політичної, економічної та інтелектуальної — у реалізації своїх повноважень, консультуванні та представництві інтересів клієнта. Це означає, що адвокат має бути незалежним від держави та інших владних інтересів і не повинен допускати, щоб його незалежність була поставлена під загрозу у результаті згубного тиску з боку ділових партнерів. Належність адвоката до вільної професії і можливості, які випливають з цього, допомагають підтримувати незалежність, при цьому асоціації адвокатів повинні відігравати важливу роль в гарантуванні незалежності адвокатів».

Далі розглянемо пункт (j) принципів Хартії, який стосується саморегулювання адвокатської професії: «Однією з характерних рис нерозвинутих демократій є намагання держави, відкрито або приховано, контролювати професію адвоката і діяльність адвокатів. У багатьох випадках держава, визнаючи важливість основних принципів, використовує законодавство для їх підсилення, наприклад, шляхом закріплення у законі принципу конфіденційності або шляхом надання асоціаціям адвокатів повноважень ухвалювати правила професійної етики. Лише сильне професійне саморегулювання може гарантувати професійну незалежність адвокатів від держави і без гарантій незалежності адвокати не зможуть виконувати свою професійну і юридичну роль».

Отже, адвокати мають САМОСТІЙНО вирішувати УСІ питання своєї діяльності. Хочете змінювати систему органів правосуддя чи прокуратури – добре, держава виплачує їм зарплатню, а отже має й відносне право на створення своїх правил гри. Але не так із САМОВРЯДНОЮ адвокатурою.

Українська адвокатура неодноразово вже доводила, що вона є єдиною, незалежною, самостійною – і саме в цьому ефективною саме як правозахисний інститут. За минулий рік адвокати довели, що можуть протистояти будь-яким викликам часу і долати терени на шляху побудови Правової Держави і Демократичного Суспільства.

А відтак і у парламентарів, і у керівництва держави має бути правильне розуміння ролі адвокатури, і насамперед і виключно – НЕЗАЛЕЖНОЇ АДВОКАТУРИ, яка саме завдяки своїй незалежності є сильною, а завдяки силі одних з базових оплотів демократії.

– Серед іншого, ви також відомі як людина, що може поєднати непоєднуване. Підсумовуючи, на вашу думку, адвокати зможуть збити Стрілу Арімана, хто б і коли б не направляв її в сторону захисників?

– В даному випадку слід розмірковувати наступним чином. Всім зрозуміло, що змінювати діючу правову систему в Україні потрібно. Але базуючись на досвіді історії, можна дійти висновку, що за будь-якої політичної кон’юнктури еволюційний метод змін є більш продуктивним та кращим за революційний. Такою є діалектика суспільного розвитку. Тому просуваючи нові реформи в державі, кожній владі слід чітко розуміти, що збити політ Стріли Арімана можна виключно за рахунок щирого, виваженого, наукового і справедливого виконання намічених цілей.

Але що це означає? А означає це тільки те, що кожну реформу владі слід здійснювати, лише будучи впевненою в тому, що така реформа несе абсолютному благо для усього суспільства. Тільки в цьому випадку можна бути впевненим, що будь-який закон чи зміни до Конституції не обернуться жахом Стріли Арімана.

Єфремов чітко написав про це у своєму романі:

– Як же Ви долаєте Стрілу?

– Ретельно зважуємо і продумуємо наперед кожну справу, охороняємо від сліпої гри. Ви повинні почати з виховання, відбираючи людей, зберігаючи й створюючи охоронні системи…

Отже, якщо й наші нові можновладці будуть виходити саме з таких принципів, а не з тимчасових, кон’юнктурних інтересів, то тоді й справді змінимо вектор розвитку держави.

І наостанок про наболіле. Стріла Арімана від нової влади не повинна зачіпати адвокатуру в жодному випадку, бо і у Президента, і у парламенту має бути чітке усвідомлення того, що чинна модель адвокатури є найбільш виваженою та досконалою, не потребує революційних змін, а лише окремих, точкових перетворень. Більше того, перетворень, які не послаблять, а навпаки – посилять роль адвокатури в українському суспільстві, тому що існування Демократичної держави та Правової держави у їх первісно-суспільному значенні є неможливим без існування незалежного правозахисного інституту яким і є адвокатура.

Розмовляв Іван Правдін

You Might Be Interested In